4.3. Цивільно-правова відповідальність за порушення інформаційних прав

4.3. Цивільно-правова відповідальність за порушення інформаційних прав

^ 4.3. Цивільно-правова відповідальність за порушення інформаційних прав
Поняття юридичної відповідальності належить до числа загальнотеоретичних. Воно застосовується в різних галузях права і вважається не лише неоднозначним, але і спірним для юридичної науки.

Можна відзначити також різницю у доктринальних підходах до даної категорії у багатьох роботах вчених, присвячених проблемам юридичної відповідальності [119; 134; 135; 147; 163; 234; 304; 394; 415; 445; 448; 507]. Зокрема, В.О. Калятін, як і переважна більшість інших вчених, наголошує на необхідності розрізняти заходи захисту і заходи відповідальності і зазначає, що на відміну від заходів захисту, які можуть застосовуватися поза урахування вини особи, яка порушує виключне право (наприклад, визнання права), заходи відповідальності виступають як покладання додаткового тягаря на винного порушника виключного права. Для різних способів захисту прав співвідношення заходів захисту і заходів відповідальності буде різним. Зокрема, кримінально-правові способи захисту прав завжди будуть знаходити свій вираз у застосуванні заходів кримінальної відповідальності [265, c. 422]. Отже, юридична відповідальність в інформаційній сфері виступає як реакція держави на здійснене правопорушення і є одним із юридичних засобів, який нейтралізує наслідки неналежної поведінки суб’єкта інформаційних відносин, яка порушує права і охоронювані законом інтереси інших осіб. Така реакція, зрозуміло, має примусовий владний характер і має за мету примусити правопорушника притерпіти негативні для нього наслідки переважно у вигляді втрати ним певних матеріальних чи нематеріальних благ.

Правопорушення, як ми зазначали вище, розглядаючи загальні питання реалізації інформаційних прав, виступають тут в якості юридичних фактів, пов’язаних з порушенням певною особою (чи особами) діючих норм інформаційного законодавства і прав інших суб’єктів інформаційних правовідносин. Ці порушення є суспільно небезпечними і можуть означати для тих чи інших суб’єктів відповідні ускладнення.

На думку О.О.Городова, юридична відповідальність за порушення законодавства, яке регулює відносини в інформаційній сфері, має ряд специфічних особливостей. Ці особливості полягають в наступному:

правопорушення, які підпадають під застосування тих чи інших заходів впливу на суб’єкта, який їх здійснив, завжди пов’язані з інформацією;

правопорушення можна розглядати в якості інформаційно-правових, якщо їх зв’язок з інформацією є не лише безпосереднім, але і опосередкованим наявністю її матеріального носія [209, c. 289].

Особливо підкреслюється, що, як і будь-яка юридична відповідальність, відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері реалізується в межах правоохоронних правовідносин, суб’єктами яких виступають порушник інформаційно-правових норм і держава в особі уповноважених на застосування санкцій органів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Необхідно, щоб правопорушник відшкодував збитки, спричинені ним у повному обсязі, включаючи як реальну шкоду, так і неотримані доходи. Ця вимога випливає з принципу повноти відшкодування спричинених збитків, притаманного цивільно-правовій відповідальності.

На думку О.О.Городова, оцінюючи збитки володільця інформації, яка знаходиться в режимі комерційної таємниці, слід враховувати такі фактори, як невідомість інформації конкурентам, споживачам продукції, контрагентам за договорами, можливість використання інформації шляхом продажу її зацікавленим особам, вплив на кон’юнктуру ринку тощо. Розмір збитків має бути підтверджений відповідними документами [209, 293].

Необхідно мати на увазі, що протиправна поведінка особи є причиною збитків тільки коли вона прямо, безпосередньо пов’язана з цими збитками. У випадку, що розглядається, юридично значимим причинним зв’язком буде зв’язок між розголошенням відомостей, які віднесені до комерційної таємниці і збитками, яких зазнав володілець інформації внаслідок цього.

Вина є необхідною умовою для притягнення до відповідальності особи, яка незаконними методами отримала інформацію, що знаходиться в режимі комерційної таємниці. Крім того, вина виступає в якості суб’єктивної умови відповідальності. Неодноразово вказувалось на значну специфіку цієї умови порівняно з іншими фактами, що утворюють склад правопорушення, і яка обумовлена особливостями цивільно-правових відносин. Таким чином, правопорушник, за загальним правилом, повинен сам довести відсутність своєї вини в розголошенні відомостей, які віднесені до комерційної таємниці. Відповідно володілець інформації не зобов’язаний доводити вину особи, яка незаконно отримала інформацію. Звільняє від цивільно-правової відповідальності відсутність вини правопорушника за винятками, встановленими законом.

Увагу привертає проблема відповідальності контрагента за розголошення отриманої інформації у межах цивільно-правових договірних відносин у сфері комерційної таємниці. В договорі має бути встановлено обов’язок контрагента із відшкодування шкоди при розголошенні їм цієї інформації всупереч договору. З даної норми має випливати, що, якщо в договорі не буде передбачений такий обов’язок, контрагент не повинен відшкодовувати збитки. Слід підкреслити положення про те, що сторона, яка не забезпечила у відповідності з умовами договору конфіденційність переданої інформації, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, обов’язок відшкодування шкоди має випливати безпосередньо із закону.

Заходи з охорони комерційної таємниці викладені у Главі 46 ЦК України. При цьому слід розрізняти основні заходи, які застосовуються незалежно від того, чи був укладений будь-який договір про ознайомлення інших осіб з комерційною таємницею, чи про використання комерційної таємниці, і додаткові заходи, які актуальні при укладенні такого договору.

Основні заходи вказані у ст.505 і 506 ЦК України. Це, перш за все, визначення комерційної таємниці і самого загального переліку інформації, яка складає комерційну таємницю, а також нанесення на матеріальні носії (документи), які містять комерційну таємницю грифу „Комерційна таємниця” із вказівкою володільця цієї інформації. Ці заходи доповнюють один одного, вони можуть застосовуватись як у сукупності, так і окремо: з правової точки зору достатньо, якщо буде застосований хоча б один із цих заходів. Такі заходи застосовуються на практиці в українському законодавстві і при реалізації інформаційних прав. Щодо інших заходів охорони конфіденційності, то вони відносяться до випадків договірного ознайомлення з комерційною таємницею чи договірним її використанням.

Якими будуть правові наслідки, якщо володілець такої інформації прийняв не всі передбачені законом заходи з охорони конфіденційності інформації? Відповідаючи на це питання, спеціалісти звертають увагу на те, що заходи з охорони конфіденційної інформації, яка складає комерційну таємницю, повинні бути розумно достатніми. Такий підхід можна визнати справедливим для українського законодавства, оскільки ЦК України на сьогодні встановлює найважливіші принципи, за якими будуються цивільно-правові відносини і здійснюють свої права суб’єкти на власний розсуд.

Якими ж будуть наслідки, якщо володілець комерційної таємниці прийняв не усі передбачені Законом заходи з охорони її конфіденційності, чи якщо прийняті володільцем заходи не визнані розумно достатніми? На переконання Е.Гаврілова, у цих випадках комерційна таємниця, як об’єкт, не зникає, вона продовжує існувати і на неї повинні поширюватися норми Закону [201, c. 9]. В цьому полягає його принциповий висновок, з яким можна погодитись.

Між тим, у цих випадках для володільця такої комерційної таємниці можуть настати негативні наслідки: особа, яка розголосила комерційну таємницю чи яка використала її у своїх інтересах, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе відсутність своєї вини. При визначенні розміру відповідальності повинні застосовуватися принципи, які передбачені як для договірних відносин, так і для недоговірних відносин.

Слід звернути увагу на проблему розуміння комерційної таємниці у межах цивільно-правових (договірних) відносин. „Володілець інформації” і „контрагент” договору є сторонами договору, а його предметом є передача інформації контрагенту в обсязі і на умовах, які передбачені договором. В законодавстві України слід детально врегулювати зміст цього договору. Виходячи із принципу свободи договору, сторони повинні самі вирішувати питання про оплатність такого договору, про обсяг і умови використання інформації, про строк дії договору і про інші його умови. Отже, спеціалісти вірно зазначають, що логічно передбачити, що розмір винагороди, яка сплачується володільцю інформації за даним договором, буде залежати від обсягу використання інформації і від розміру економічного ефекту, який буде приносити використання інформації: „Представляється, що договір може регулювати такі питання як право володільця інформації самому використати цю інформацію і передавати її іншим контрагентам, а також про територію, на якій може бути використана передана інформація”, – зазначає Е.Гаврилов [201, c. 9].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Що стосується відповідальності за порушення міжнародних норм і правил у сфері створення і використання інформаційних мереж, то вона покладається на органи державної влади, організації і громадян у відповідності з договорами, укладеними ними із зарубіжними фірмами та іншими партнерами з урахуванням міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

3758774305900983.html
3758913401038239.html
3759050742264243.html
3759121379964182.html
3759252134807184.html